Уве Болл — ім’я яке багато ґеймерів досі згадує з жахом. І цей жах повернувся. За 11 років (з 2003 по 2014) одіозний німецький режисер понаробив 11,5 екранізацій відомих серій відеоігор, перш ніж публіка зрозуміла, що “найгріший режисер в світі”, насправді, досить вмілий бізнесмен, який просто знайшов діру в німецькому законодавстві. Ця діра, фактично, дозволяла касовому провалу отримати повну компенсацію бюджету (що означало, що режисер та/або продюсер залишався “в плюсі”). Однак для цього треба було спочатку виробництво фільму запустити, тож Болл знайшов безвідмовний метод зробити вже це — задешево скуповував права на відомі серії відеоігор.

Першими постраждали Atari, Sega та весь жанр survival horror, оскільки Болл підряд екранізував House of the Dead та Alone in the Dark. Далі він випустив фільми за BloodRayne та Dungeon Siege, права на які не відпускав майже десять років, зробивши по обидвом цілі трилогії. В перших фільмах цих трилогій були принаймні якість відомі широкому загалові актори. Зокрема, “В ім’я короля: Історія облоги підземелля” мав в головній ролі аж Джейсон Стейтема. Далі калібр акторів поступово почав зменшуватись до маловідомих, місцевих та характерних (хоча в останньому випадку іноді збільшуватись, бо вони тягнуть на собі нерідко півфільму). Серед останніх особливо слід виділити Клінта Говарда і Брендана Флетчера, беззаперечно талановитих майстрів, які вочевидь знайшли з Боллом спільну мову, бо знімались у нього неодноразово.

Найбільшим успіхом в плані самого факту придбання прав на екранізацію Боллом стала франшиза Far Cry. Сталося це ще до того як навіть вийшла перша гра серії, але фільм віддалено заснований на цій першій грі Болл випустив у 2008 році, місяць-в-місяць з Far Cry 2. Більш-менш впізнавані актори тут були теж, але тенденційно німецькі, або канадські: Тіль Швайґер, Удо Кір, Ральф Меллер, а також зірка “Твін Піксу” (наш огляд) Дон С. Девіс та… Відомий шеф-кухар Ентоні Бурден. Чи не єдині, хто радісно віддав свою гру добровільно (і знаючи, що з цього вийде), стали ігротворці з студії Running with Scissors і так вийшло що Postal був дійсно підходячим цьому режисерові матеріалом. Так чи інакше, всього за кілька років погана репутація Болла стала залізобетонною і зокрема зірвала його переговори з Blizzard щодо екранізації WarCraft.

Цікаво в цьому всьому от що: Уве Болл прекрасно розумів, що робив і серед іншого робив це, щоб фінансувати власні фільми. Їх як продюсер та режисер за ті ж 11 років Болл зробив значно більше і має репутацію трохи культового (хоч і скандального) режисера, коли мова не іде про відеоігри. Воно і не дивно, бо людина, що має вищу освіту з адміністрації бізнесу та яка в 1994 році захистила докторську дисертацію з літературознавства повинна розуміти, в який ганебний шлак його екранізації перетворили сюжети, які мали потенціал. Певна доля самоіронії в роботах німця була завжди, але найбільше це помітно за його власними камео в Postal (де на нього в гніві накидається творець гри) та тому самому 0,5-му фільмі за грою про який ви гарантовано думали на початку цього матеріалу. Blubberella знімалась одночасно з третім фільмом по BloodRayne, частково використовує той самий матеріал, а вишенькою на сумнівному але для когось все одно торті цього фільму є поява Уве Болла в ролі… Адольфа Гітлера. Набільшим успіхом Болла, однак, вважається трилогія Rampage (2009-2016), де канадський актор Брендан Флетчер досить сміливо зіграв масового вбивцю.

В 2010-х магічне джерело матеріалу вичерпалося, бо від імені Болла вже буквально бігли не лише творці відеоігор, а й інвестори. Якийсь час німець намагався перейти з екранізацій ігор на ремейки фільмів у суспільному надбанні (бо їх можна використовувати як завгодно взагалі безкоштовно), але сильним успіхом фільм “Садденлі” (Suddenly; назва міста в контексті, тож не перекладається) не став. Після досить стресових зйомок закінчення трилогії Rampage та кількох не дуже успішних краудфандинґів Болл вирішив піти з кіно і став досить успішним ресторатором у Канаді (не просто так в його біографії вже з’являвся Ентоні Бурден), однак пандемія коронавірусу COVID-19 вкотре зробила страшну річ. Цього разу вона поклала край ресторанної імерії Болла і повернула його в Німеччину. Тож у 2020-х одіозний режисер повернувся до кіно і швидко згадав як ним, в першу чергу, заробляти.

Весь цей скорочений варіант біографії Болла дійсно потрібен, щоб зрозуміти новину, яку сам Уве вклав в одну строчку в своїх соцмережах:

Зйомки в вересні скасовано. Занадто зайнятий з фільмом Citizen Vigilante.

У першому випадку мова йде про ідейне продовження House of the Dead (зв’язок який потрібен вочевидь щоб зайві кілька разів бути згаданим в пресі), яке має підозрілу назву “23 роки по тому” (23 Years Later: The Zombie Castle). А в другому — про максимально зараз скандальний фільм Citizen Vigilante з Армі Гаммером в головній ролі. Так, тим самим Армі Гаммером, колись відомим актором, якого Голівуд не знімає вже майже шість років через звинувачення у насильстві з боку багатьох жінок і чутки, які доходять до канібалізму. Цей фільм так “вистрілив” у потрібному режисерові напрямку, що наразі він дуже зайнятий з прокатом та пресою. Настільки, що це відтермінувало зйомки “23 роки по тому”, які повинні були проходити аж у вересні.

Але Гаммер в головній ролі навіть не є основним скандальним елементом цього фільму. Ним є махрова спекуляція на антимігрантських меседжах, через які фільм не допустили до прокату в Німеччині (що окремі режисери і Болл в їх числі періодично використовують як рекламний трюк). Спекуляція, схоже, вдалась суто з фінансової точки зору, бо фільм на якийсь час став гітом переглядів Apple TV Store та Amazon Prime Video, а також отримав безкоштовну рекламу, схвальний відгук і платформу для релізу на Твіттері від Ілона Маска. Те, що до того Болл нерідко насміхався над консервативними меседжами та сам фактично був трудовим мігрантом з Німеччини в Канаді (де дешевше знімати через податкові знижки для кіноіндустрії) однозначно слід загадти, але від висновків цього чорного і сумного політичного анекдоту я, мабуть, втримаюсь.